ЧОРТОВІ ЖЕРЕБЦІ

На Личакові жило багацько славних різників, котрі передавали свою майстерність із роду в рід. В середині XIX віку не було славнішого за Матвія Легезу. І ось яка пригода лучилася з ним дорогою до Винників.

До світанку було недалеко, коли Матвій вирушив у дорогу, щоби поспіти на ранок до тамтешнього пана. Там його з нетерпінням чекало п'ять вгодованих кабанчиків, яких пан ласкаво запросив на весілля своєї доньки.

Обабіч дороги шумів темний густий ліс, луна від кроків різника тікала далеко вперед. Несподівано почувся стукіт коліс по бруківці і ось Матвія наздогнала бричка, що мала в запрягу двох вороних жеребців. У бричці сидів якийсь панок. Порівнявшись із Матвієм, велів кучеру притримати коней.

– Сідай, підвезу, – гукнув різникові.

Той сів та не може надивуватися – щоб аж такий значний пан простого хлопа в дорозі підбирав! Добра, видно, душа.

– Куди поночі мандруєш? – спитав пан.

– До одного винниківського дідича свиней колоти.

– А-а, певно до Ружицького. Того, що доньку віддає.

По тих словах пан вийняв з кишені цигаро і запропонував Матвієві.

– Дякую, – сказав той, – але чи не були би-сьте такі ласкаві ще припалити?

– А ти черкни об зуби, воно й загориться.

Матвій думав, що пан жартує, і тільки задля жарту черкнув цигаром по зубах. І о диво – спалахнув і погас вогник, цигаро задиміло.

Вже не мав сумніву, ким був цей пан. Подумки почав проказувати "Отче наш". Але ж чорти завиграшки думки читають.

– Ну, ти ще хреститися мені почнеш! Перестань! Такого поважного дідька, як я, якимись дешевими штучками не візьмеш. Мене можеш не боятися, ліпше бійся того чорта, до якого йдеш свині колоти! Ха-ха-ха-ха! – залився панок веселим реготом.

Але Матвієві не до сміху, ледве дочекався, коли пан спинив бричку у Винниках. Під напнутими віжками коні голосно заіржали і стали дибки.

– А що, добрі в мене жеребці? – спитав пан.

– Ще й які добрі! – похвалив Матвій, сходячи на землю.

– Невже ти їх не пізнаєш? – сміявся пан якось загадково. – Це ж породисті коні.

– Ні, пане. Я різник і знаюсь на свинях.

– А ти підійди до коня та підніми його ліву передню ногу.

Матвій слухняно вчинив, як пан звелів, і враз отерп. Бо то не була кінська нога, а людська рука, до якої прибито підкову.

– А тепер подивися коневі в морду.

Матвій глянув і в обрисах кінської морди пізнав людське обличчя, котре мов би проступало крізь неї.

– Це ж покійний пан Ружицький, батько нинішнього дідича, – сказав тремтливим голосом Матвій.

– А другого коня теж пізнаєш?

У того також замість лівої ноги була рука підкована, а по морді пізнав різник покійну пані Ружицьку.

– Господи! – зойкнув Матвій. – Знав би дідич, як тяжко покутують його батьки.

– Ха-ха-ха! А я ж казав тобі, що коні в мене породисті! Ну, передавай вітання дідичу. Незабаром буду вже трійкою їздити. А поки-що мушу в Лисиничі поспішати – там одна куріпочка в сильце попала. Ха-ха-ха!

Цьвохнув батіг і бричка зникла за рогом.

Матвій нічого не сказав дідичу про свого нічну пригоду.

А за кілька днів довелося йому побувати в Лисиничах і він тоді власне збагнув, що означали чортові слова про куріпочку в сильці. Виявляється там повісилася молода дівчина. І це по її душу їхав чорт.

Не минуло й місяця, як винниківський дідич втопився під час полювання у мочарах.

– Тепер чортяка трійкою їздить, – подумав собі Матвій.

ЧОРТІВ МЛИН

На горі на Личакові, де зараз кінцева зупинка "двійки", колись стояв мурований вітровий млин. Там віяли сильні вітри і власник млина думав, що це дуже вигідне місце. Та виявилося, що тут якраз перехрещуються вітри, котрі замість крутити крилами, ламали їх.

Ото халепа! Робота раз-по-раз спинялася і господар урешті збанкрутував. Млин стояв довгий час пусткою, занепадаючи та заростаючи хабаззям. Люди казали, що там поселився чорт і воліли той млин обходити стороною. Особливо вночі, коли крізь повибивані вікна і двері вривався вітер, скавулів, шарпаючи потріскані стіни.

Інколи в негоду чути було, як щось крутить млинові жорна, і тоді всі говорили: це чорт меле збіжжя.

Якось пізнього вечора вертався з шинку "Лисого Мацька" один мельник і навпотемки зачепився за кам'яну фігуру Божої Матері, яка стояла посеред Глинянського тракту. А що він був добряче п'яний, то почав з нею сваритися, бо стала йому посеред дороги. Фігура Богородиці мовчала, а це мельника ще більше розлютило і він уже кричав на цілу околицю.

І ось у цей мент виступив звідкілясь із темряви якийсь чоловік в панській одежі:

– Гей, чоловіче! Ходи зі мною, бо я якраз потребую такого, як ти.

– А нащо мене потребуєш?

– Не питай, а ходи. Я тобі добре заплачу.

І глянув таким гострим поглядом, що мельник враз став тверезим, як слово Боже. Слухняно пішов за паном, а той його запровадив не куди інакше, як до чортового млина.

В млині панувала тиша. Млинові каміння стояли, колеса не гуркотіли, сита не торохтіли. Всюди висіло павутиння, лежав густий порох.

– Тепер здогадуєшся, чому я тебе сюди привів? – спитав пан. – Хочу, щоби ти зрушив цей млин. Маєш часу до перших півнів. Як тобі вдасться, то дістанеш багату плату, а як ні, зостанешся тут навіки.

Мельник, не гаючи часу, взявся до роботи. Нишпорив усюди, шукаючи причини, чому став млин. А при тім весь час клявся, що більше не буде пиячити, а понад то тинятися поночі і не шанувати Бога.

Аж от, коли вже надію стратив, знайшов між дерев'яними колами горіх. Щойно його видобув, як гряділь зрушився, жорна затуркотіли, колеса крутнулися і сита почали трястися.

У ту ж мить з пороху піднялися чортові слуги, які перед тим видавалися сірими лантухами, та почали метушитися, всюди зазирати і підсипати щось у труби. Коли мельник придивився, то побачив, що то людські кості меляться на муку.

Пролунало кукурікання перших півнів.

– Маєш щастя, – сказав пан. – Ти мені поміг, то і я Тобі віддячу. Ходи за мною!

І пан пішов попереду, присвічуючи ліхтарем. Коли вони вибралися з млина на подвір'я, пан промовив:

– За платню не журись. Пошлю тобі водою.

Мельник, дякував Богові, що живим вийшов з тої пригоди, і забув думати про чортову обіцянку.

Але наступний рік був сухий і всі млини ві Львові стали. Тільки млин нашого мельника не спинявсь ані на хвилю. Яка сила крутила його лотоками можна тільки здогадуватися. Головне, що мельник сильно розбагатів і горя не знав. А пити, ясна річ, покинув.

А з тою самою фігурою Богородиці була пов'язана ще одна пригода. Якось 1820 року їхав увечері Глинянським трактом австрійський службовець, зачепив коляскою за фігуру і зламав у колесі вісь. Це його так розгнівало, що звелів ту фігуру розібрати і кинути під паркан.

Та личаківці її підібрали і встановили вже в іншому місці у спеціальній капличці під дахом.А той австріяк незабаром осліп.

ЧОРТЯЧИЙ СКАРБ

Партика був чоловіком богомільним, але як ставив у церкві свічки всім святим, то й чорта не обминав. Чувся так певніше.

Тим часом і сам чорт перейнявся повагою до Федя і вирішив зробити йому щось приємне.

Одної ночі наснився він Федьові і сказав:

– Ходімо до лісу, я тебе нагороджу за твою вірність.

Федьо, не вагаючись, подався за чортом до лісу, а там вони спинились біля розлогого дуба.

– Ось тут під цим дубом закопано скарб, – сказав чорт. – Прийдеш вдень і відкопаєш.

Федьо роззирнувся туди, сюди, а довкола самі дуби.

– Та ж я завтра не пізнаю це дерево! – забідкався.

– Зроби якийсь знак, – порадив чорт.

– Але який?

– Наклади під дубом, – засміявся чорт і зник.

Федьо скинув штани та й почав дутися, аж стогнати. Дметься, дметься, та все в постіль.

Тяжкі потуги Федя вирвали зі сну його жінку. Спочатку вона уважно прислухалась, далі сторожко потягла носом і скрикнула:

– Дурню! Ти шо робиш?

– Цить, стара, цить! – замахав руками Федьо. – Буде тобі, буде й мені, буде н нашим дітям!

– А бодай тебе! Таке в ліжку виробляти! Іди на двір! – та й почала його виштовхувати.

Федьо ніяк не хотів прощатися з таким гарним скарбом і боронився як міг:

– Перестань! Я тобі такий скарб покажу! Ось ще хвильку!

– Іди ти зі своїм скарбом на гноївку! Ти, п'янице анахтемська! Тая такі скарби кожного дня бачу! Забирайся з ліжка мені, бо вхоплю качалку!

Тільки бебехнувшись з постелі на землю, врешті Федьо очунявся і зрозумів, що то був лише сон.

– Оце мені чорт за свічку подякував!

І з тих пір вже нечистому свічки ніколи не ставив, тільки дулю показував.

ЧОРНИЙ ВЕРШНИК

На горі Туриці колись стояв замок. Жив у ньому боярин Тур.

Тур мав дуже гарну доньку, котра так пишалася своєю красою, що врешті в дівках засиділась. Коли батько дорікав їй, що заміж не виходе, вона відказувала:

– Я вмію володіти зброєю і конем не згірше лицаря. А як заміж вийду, чоловік мене біля прядки посадить.

Минув час і боярин помер.

Ледве вдалося родині намовити молоду боярівну вийти заміж. Вона погодилась, але з умовою: тільки за того, хто перестрибне верхи яр під горою.

А був той яр глибокий і широкий. Через те не один лицар собі карк зламав.

Після кількох невдалих спроб ніхто більше не зголошувався. Літа спливали, врода молодої боярівни в'янула. Вже й сама не рада була, що таку умову загадала, але гордість не дозволяла відмовитись.

Аж ось одного осіннього похмурого дня прибув до замку чорний вершник на чорнім, як вугіль, коні:

– Ану, – каже, – спробую і я щастя.

Розігнав коня, помчав вихором до яру, вдарив острогами з усієї сили, і кінь, випроставши ноги, мов струни, одним махом перелетів на той бік. Оце було втіхи у замку! Нарешті їхня пані заміж вийде.

Уже збиралися до шлюбу молоду пару вести, але наречений сказав, що хоче наперед повезти боярівну до себе додому, там вони повінчаються, а тоді вже й повернуться.

Боярівна хотіла взяти із собою челядь свою та ще й цілий віз манелів.

– Навіщо. – здивувався лицар. – Це ж не далеко. А вдома в мене є усе чого твоя душа забажає.

Сіли вона на коней і як рушили в дорогу, так по них слід і пропав.

Коли згодом почали випитувати про того лицаря, то ніхто нічого путнього сказати не міг. Ніхто його раніше не бачив і не чув, що такий є.

За якийсь час приблукала до замку ворожка. її обступили та почали то про те питати, то про се, а врешті і про бояриню.

Ворожка висипала на землю жменьку пір'їнок воронячих, ще якогось зілля натрусила і підпалила. А як почала вона шамотіти свої заклинання, всі побачили, як звивається у полум'ї молода боярівна – руки заломлює, кричить і просить рятунку.

– В пеклі вона, – зітхнула стара. – А той її лицар на чорнім коні – нечиста сила. За те її покарано, що так гордувала парубками і стількох зі світу звела.

З тих пір ту гору й прозвали Турицею на пам'ять про нещасливу боярівну.

ЧОРТОВІ СКЕЛІ

Колись чорти заповзялися знищити собор святого Юра. А ви, певно, знаєте, що нечиста сила має міць іно до першої ночі, бо вже як о першій півні запіють, то чортівня відразу слабне.

Ото вони зібралися й вирішили на собор кинути цілу скелю. За Винничками якраз така скеля стояла, і чорти дійшли думки, що вона б цілком могла розчавити собор.

Вибрали вони таку ніч, коли зірок на небі майже не було, обхопили ту скелю руками і знялись у повітря. Та не пролетіли й сотні кроків, як мусили спуститися на землю і в долоні поплювати. Клята скеля була така важезна, що обривала руки. Так вони то летіли, то віддихувалися, аж от коли були напівдорозі між Винниками і Львовом півні заспівали, а на Ратуші бамкнув дзиґар.

Враз уся сила, яка в чортів була, змаліла, скеля вислизнула з рук і гугупнула серед лісу на пагорбі.

Там вона і досі стоїть. А коли уважно придивитися, то можна помітити сліди чортячих пазурів.

ВИНО ЗА ДУШУ

В середині XV століття боярин Юрко з Мальчиць був справжнім пострахом львівської околиці поріччя.

Одного літа він жахливо нудився у своєму маєтку. Мусив на якийсь час припинити напади і грабунки, бо якраз у Ратуші розглядалася скарга місцевого солтиса на буйного боярина. Треба було б щось тому старому встругнути, аби відпало бажання судитися. Але нічого цікавого на думку не спадало, бо в горлі було сухо, як у пустелі. А в хаті – ані краплі вина. Купити не було за що, бо збіжжя ще не зібрали і не продали.

Врешті Юрко осідлав свого вірного жеребця і виїхав на прогулянку. Довкола було сонячно і безлюдно.

– Душу б чортові за вино віддав! – гукнув, на повну силу грудей і розреготався.

Раптом від далекої смуги лісу відокремилася чорна цяточка й стала невпинно рости. Поволі вимальовувалися обриси вершника.

– Хто б то міг бути? – подумав Юрко.

Вершник був чорний, і кінь був чорний. За кілька кроків від боярина кінь зарив передніми ногами в землю, аж трава, вирвана з корінням, розлетілася на боки. Юрко з першого погляду збагнув, з ким має справу.

– Бачу, що ти вже здогадався, хто я, – засміявся чорний вершник.

– Видно пана по халявах.

– Ну, то як? Даси душу за вино?

– Дам, коли наповниш мені бочками пивницю і засадиш винницю на отім пагорбі.

Юрко мав надію обдурити чорта. Був певен, що виноград на піщаному пагорбі не прийметься.

– Добре, – погодився чорт. – Підпишеш мені кров'ю угоду.

Чорт вийняв з-за пояса пергамент, на якому вже виднівся текст їхньої умови, і подав Юркові разом з воронячим пером.

Боярин враз втратив бажання укладати з чортом угоду.

– Підпиши власною кров'ю з середнього пальця, – сказав чорт.

Юрко поклав картку жеребцеві на карк, а сам роздумував, як викрутитися з тої халепи. Раптом помітив здорового ґедзя, що ссав кров з кінської шиї. Змахнув рукою ґедзя і побачив, як на тому місці проступає крапля крові.

– Ну, проколи врешті пальця і підпиши, – наполягав чорт.

– Чого ти гарячкуєш? Може, мені треба подумати.

Юрко вийняв ножа, вколов палець і, замість вмочити перо у свою кров, непомітно штрикнув у те місце, звідки щойно прогнав ґедзя.

– Маєш! – сказав, черкнувши підпис.

Втішений чорт сховав папір і, наче вихор, помчав до лісу.

Боярин першим ділом метнувся до пивниці. Чорт не підвів – пивниця була вщерть заставлена бочками з найрізноманітнішими винами.

А наступного ранку він не повірив своїм очам. Розлогий пісковий пагорб, на якому досі проростали ріденькі жалюгідні кущики верболозу, раптом зазеленів і забуяв зеленими пагонами, що вгиналися під тягарем недоспілих ще грон. Минуло кілька літ. Якось боярин зайшов у стайню і побачив, що улюблений його кінь здох. Старий уже був, щоправда, але служив вірою і правдою.

У цю саму хвилю в браму хтось постукав. Челядник впустив на обійстя чорного вершника. Чорт радісно махав у повітрі пергаментом.

– Ну що, ти готовий? Нам пора. Дивно лише, чому смерть тебе не приготувала для мандрівки в пекло.

І тут Юрко здогадався, чому його кінь здох.

– Ха-ха-ха! – зареготав він. – Ти прибув якраз вчасно. Ходи, я віддам тобі твою душу.

Чорт спішився і зайшов за боярином у стайню.

– На, маєш, що заробив! Це його кров'ю я підписав умову! Ха-ха-ха-ха! Боярин аж за боки хапався, так його трясло від сміху. А чорт зблиснув лютими очима, розшарпав пергамент на дрібні клапті й, скочивши на коня, зник з обійстя.

Та, кажуть, душа Юрка з Мальчиць все одно в рай не потрапила, бо надто багато вже нагрішив.