При дорозі на Винники росли колись дуплаві верби і в одній з них розбійники Федька Чугая заховали великий капшук золотих дукатів, що їх були пограбували в пана Лагодовського. З тих пір, як Федька було страчено, ті дукати з'являлися на денному світлі раз у рік. Люди оповідали, що якби хтось натрапив у таку хвилю на той скарб, то мусив би кинути в дупло голови семи братів. І тоді нечисті сили втратили б силу і скарб можна було б згорнути голими руками.

Роки минали, але нікому ані на думку не спало податися за тим скарбом, бо де ж би взяти голови семи братів?

Тим часом у Винниках був собі за громадського пастуха один спритний хлопака, який вбив собі до голови, що мусить добути ті гроші. Побіля верби він пас щодня худобу і з надією чекав, що гроші ті заблиснуть саме йому. Невідомо на що надіявся, бо не май жодної гадки, де здобуде голови семи братів.

І от якогось осіннього дня небо розколов грім та полив такий дощ, аж сіро стало довкола. Пастух кинувся під першу ліпшу вербу, накрив голову мішком і цокотів зубами.

Раптом у дуплі верби спалахнув сліпучий вогонь, пастух аж захлинувся повітрям від захвату – бо то було не що інше, як золоті збійницькі дукати. Але де, де взяти голови семи братів?

Хлопець гарячково роззирнувся довкола, шукаючи бодай якоїсь зачіпки, щоби зарадити собі. І ось на пеньку неподалік побачив зграю молодиих опеньок. Порахував їх і скрикнув:

– Є! Сім підпеньків! Голови сімох братів!

В одну мить витяг зі штанів ножика і чик-чик – позрізав їхні голівки. А тоді хутенько пошпурив їх у дупло.

Сяйво згасло, але гроші зосталися на місці і пастух спокійно пересипав їх собі до сорочки та й помчав додому.

Дорогою його не один господар спиняв:

– Гей, куди женеш? А де наша худоба?

– Все, не буду більше пастушив! Забирайте собі свою худобу!

– Здурів, чи що? – знизували вони плечима.

Та їм таки довелося наймати іншого пастуха, бо наш сам уже став господарем. Збійницький скарб поміг йому н цьому.