Колись дуже давно, коли ще Львова не було, довкола гір
тулилися села. Гори були вкриті лісами, і селяни знаходили там надійний
сховок від ворогів.
Та от настала якась лиха пора – почали пропадати люди.
Не відразу виявилося, що людей викрадає лютий лев. Він підстерігав свою
здобич на одній з гір, де мав свою печеру, а потім зненацька стрибав і
вбивав одним ударом лапи. Після цього спокійно волік у печеру і з'їдав. А
що чинив це лише тоді, коли бачив людину на самоті, то довго ніхто й
здогадатися не міг про його існування.
Вистежив лева один старий мисливець. Він по слідах
прочитав, що на горі живе якийсь страшний звір і то, певно, вій убиває
людей. Мисливець сховався на дереві з запасом харчів і води та сидів там
три дні й три ночі, аж поки не побачив на власні очі велетенського
хижака.
В селах зчинився переполох. Вже ніхто не наважився
наодинці вирушати в дорогу, ба, навіть наближатися до тієї гори. Та це
не помогло, бо зголоднілий лев почав прокрадатися поміж самі хати і там
нападав на людей.
Які лише пастки для нього не готували, яких лише
способів не вигадували – нічого не помагало. Чутка про лютого лева
розлетілася по всіх околицях.
І от врешті з'явився хоробрий лицар, який відважився
убити лева. Він приїхав із самого Києва. Усі збіглися на нього поглянути
і з нетерпінням чекали, коли ж він рушить на звіра. Та лицар не
квапився.
Перше, що він зробив, це переговорив з місцевими
ковалями й замовив у них такі лати, щоб їх жодна потвора роздерти не
могла. День і ніч ковалі кували лицарські лати, а вранці з'являвся
лицар, брав ті лати в обидві руки, вдаряв їх об коліно і лати
розламувалися. Лицар, сумно зітхаючи, покидав кузню, а ковалі знову
бралися до роботи. Тим часом лицар ішов до іншої кузні, де кували меча.
Там також кипіла робота без перепочинку. Лицар брав свіжовикутий меч,
кілька разів змахував ним у повітрі, а тоді з силою бив по кувадлі. Меч
розлітався на друзки, а лицар, похнюпившись, плентався до шинку. Там він
сидів за пугарем вина і думав, як же подолати лева без надійних
обладунків?
Одного разу забрів до корчми пустельник. Він якраз
мандрував до Києва на прощу і зайшов підкріпитися. Ото він побачив
зажуреного лицаря та й питає у корчмаря:
– Чого той лицар такий сумний?
Корчмар оповів, яка біда запанувала в їхніх краях, а пустельник і каже:
– Я знаю, як викувати лицареві обладунок, щоб ніяка звірина його не пошкодила.
Лицар, як почув ті слова, враз голову підвів.
– Треба, – каже пустельник, – лати й меча скропити кров'ю невинної панни. Отоді ніяка сила їм не буде страшна.
Всі, хто був у корчмі, завмерли, гарячково обмірковуючи слова пустельника.
– Тут таке діло, – сказав корчмар, – що треба громаду зібрати і порадитись. Самі ми цього не подужаємо.
От вони вдарили в дзвони і зібрали громади з навколишніх
сіл. Пустельник став перед ними й повторив те саме, що в корчмі. Нікому
й на думку не спало засумніватися в словах такого поважного чоловіка.
Одна біда – де таку панну взяти. Воно, звичайно, багацько дівчат є, але
хіба котрась погодиться свою кров віддати?
– А й не треба, щоб одна аж стільки крові пожертвувала, –
каже пустельник. – Нехай зберуться усі дівчата, і проколять собі
голками мізинні пальці, то по крапельці-дві вцідять.
Так вони і зробили. Усі дівчата зійшлися до казана,
якого встановлено було під кузнею, і почали кров свою скапувати. Котра
одну краплю давала, котра – дві, а котра й удесятеро більше не
шкодувала.
Незабаром у казані назбиралось стільки крови, що ковалі
змогли у ній лати скупати і меча загартувати. Лицар узяв лати, вдарив об
коліно, – а вони ані не зігнулися. Тоді він мечем як рубоне по ковадлі –
так ковадло й розкололося.
– Ну, тепер, – каже, – я готовий.
Вбрався він у ті лати й пішов до левиної печери. А лев
був добряче виголоднілий і саме збирався на лови. Коли дивиться – здобич
йому сама у пащу йде.
Лев заревів, вишкірив ікла та з розгону кинувся на
сміливця. Не встиг той і мечем змахнути, як лев уже впав на нього усіма
своїми чотирма лапами. Тільки лати цей удар витримали, а лев даремно
пазурі поламав.
Лицар змахнув мечем і відрубав леву голову. Наштрикнув її на меча й поніс показати людям.
З тих пір цю гору так і прозвано було горою Лева. І місто таку ж назву дістало.
Источник: http://bar.lib.rus.ec/b/119120/read |