Король Данило вирушив у похід проти ятвягів. І от, коли
вже військо було в дорозі, перестрів його один славний віщун, про якого
говорено було, що ніколи він ще не змилився. Віщуна ж того ятвяги
підкупили, аби завернув королівське військо.
– Спинися, королю! – вигукнув той віщун. – Спинися і не
важся цього літа йти в похід, бо зорі мені сказали, що чекає тебе
поразка і люта смерть. Мусиш перечекати, аж поки небесні світила не
стануть для тебе прихильними.
Король в нерішучости зупинився, а що бояри його й
воєводи вірили цьому віщунові, то почали всі відмовляти його від походу.
І тільки королевич Левко твердо стояв на тому, що віщун цей шахрай і що
хутше всього його ляхи підіслали.
– Добре, а як же ти мені доведеш, що він шахрай? – спитав король.
– Зараз побачите, – відказав Лев і підступив до віщуна: –
Якщо ти легко можеш передбачити прийдешнє, то певно також знаєш і день
своєї смерти.
– Так, знаю.
– Ну, і коли ж ти помреш?
– Помру я за двадцять п'ять літ і чотири місяці. Так
мені вповіли зорі. В тую ж хвилю Левко добув меча і одним махом стяв
голову віщуну.
Голова впала до королівських ніг.
– Збрехав, стерво, – сказав королевич і переможним поглядом окинув присутніх.
– Рушаєм! – гукнув король до війська, і похід 1253 року приніс йому перемогу.
Источник: http://bar.lib.rus.ec/b/119120/read |