У 1508 році трапилася зі шляхтичем Єронимом
Добростанським прикра пригода. Повертався він через катедральний цвинтар
увечері п'яний як чіп і голосно виспівував батярські пісні.
Якраз на ту пору нагодилися школярі та почали гультяя ганьбити:
– Як же вам не соромно у святому місці такі нісенітниці
виспівувати?! Та ці невинні слова так розлютили гульвісу, що він вихопив
шаблю і кинувся на школярів.
Либонь він не усвідомлював того, що чинить, і шабля,
свиснувши в повітрі, розрубала плече одного зі школярів. Тільки тоді він
схаменувся і, побачивши, що зчинився гвалт, кинувся тікати. Але брами
міста вже були зачинені.
Тим часом з усіх сторін збіглися розлючені міщани, а що
кожен тримав у руках як не шаблю, то дрючок, шляхтич не вигадав нічого
мудрішого, аніж сховатися в кляшторі домініканів. За давнім звичаєм,
кожному, хто рятував своє життя втечею, надавався притулок у будь-якій
церкві чи монастирі, а переслідувачі не мали права ступати на святе
місце.
Однак міщани і школярі були настільки роздратовані, що
виламали двері монастиря і були б гультяя убили, якби на цю пору не
з'явився бургомістр з двома райцями. Ледве їм вдалося вгамувати людей.
Натомість Єронимові запропонували, аби віддався на ласку магістратського
суду.
Шляхтич не мав вибору і врешті здався. Сторожа відвела
його до в'язниці. Наступного дня шляхтич постав перед судом війта і
лавників. Вина затриманого була безперечна, та він і сам, протверезівши,
не боронився, а лише пригнічено слухав свідчення очевидців. З таким
самим пригніченням вислухав він і присуд на страту.
Родина засудженого не марнувала часу і вдалося їй
підкупити ката. Єроним про те нічого не знав, але йшов на страту з гордо
піднятою головою. Перед тим, як вивести його з в'язниці, вволили його
останнє бажання – принесли з винярні глечик мальвазії. Це виразно
підняло дух засудженого, і він уже не відчував такого розпачу.
На Ринку зібралося людей видимо-невидимо, але в їхніх
очах непомітно було співчуття. Кат уже чекав біля стовпа перед Ратушею,
біля якого відбувалися страти. Цей стовп називався пранґером і зараз
міститься в подвір'ї історичного музею. Єроним ковзнув поглядом по
натовпу і помітив, що хтось подає йому знаки, але роздивитися не встиг,
бо кат узяв його за руку і підвів до колоди.
– Клади голову, – пролунав хрипкий голос ката.
Єроним перехрестився, став на коліна і поклав голову.
Катівський меч злетів у повітря, юрба затамувала подих. Та, коли меч
опустився на шию Єронима, то не відрубав її, а лише легко поранив. У
натовпі невдоволено загули. Війт дав знак продовжувати і кат рубонув ще
раз. Але й цього разу меч завдав лише рану.
Тут уже всі прийняли це за Господній знак і війт зупинив
страту, а порадившись із райцями, дарував Єронимові життя. Рани вдалося
загоїти і незабаром шляхтич уже писав скарги до короля на міську раду.
Але історія на тім не закінчилася. Кат, який зрадив своє
ремесло і взяв у лапу, незабаром помер. А дух його неприкаяний не
знайшов спокою і частенько серед ночі з'являвся львів'янам на Ринку,
якраз на тому місці, де відбувалися страти. Дух ката загрозливо
розмахував мечем і щось намагався гукати, але з горла виривалося лише
нерозбірливе булькотіння. Нікому він шкоди не причиняв і поступово
запізнілі перехожі так осміліли, що самі почали зачіпати примару, навіть
склали пісеньку:
Пане майстер, де ся дів?
Шо ти нині зночі їв?
Чи собаку, чи кота —
То для тебе смакота!
І тоді розлючений дух вискакував з-поза прангера і махав
мечем. Кажуть, що й тепер, коли проказати ці слова опівночі біля
прангера, то з явиться примара.
Источник: http://bar.lib.rus.ec/b/119120/read |