Чи відомо вам, що на Кайзервальді був колись розлогий Бузиновий яр? Ну то й що? – здвигнете ви плечима. Чи мало які яри бувають, всіх не запам'ятаєш.

Одначе про цей яр знало ціле місто. А знало тому, що мешкала там в глухих хащах бузини сама Бузинова пані. Мова йде про ті часи, коли ще Бузинова пані не шкодила людям, а навпаки – помагала.

Отже, у Бузиновім яру була викопана глибока студня, а круг студні цвіли на всі барви польові квіти. Кажуть, що коли котрийсь із парубків не знаходив нареченої собі у власному селі, чи в місті, то йшов до Бузинової пані і просив дозволу пошлюбити якусь з її дочок. Дочки Бузинової пані мешкали в студні і, щоб викликати їх звідти, досить було зірвати квітку і кинути в криницю. Після цього з'являлася така красуня, вродливішої за яку на цілу Галичину не знайшлося б. Мала вона світле довге волосся, що вкривало її наче плащ, блакитні очі сяяли, наче джерела, освітлені сонцем. Кожен, кому судилася така дружина, весь вік свій жив у незмінному щасті, бо за яке б діло не брався, то кожне вдавалося, а що б не замислив – усе збувалося. Найцікавіше ж те, що дівчата зі студні ніколи не старілися і так, як з'являлися молодими, так молодими й щезали по смерти свого чоловіка.

Тривало це доти, доки Бузинову пані не розлютив один дурний шляхтич, що мав маєток в Замарстинові. Він собі вирішив, що коли в студню кидають звичайну польову квітку, а виходить звідти така красуня, то яка ж краса несказанна з'явиться, якщо кинути найгарнішу троянду?

От він об'їздив кілька маєтків, доки знайшов незвичайно пишну квітку, і рушив до Бузинового яру. Звичайно, підозрював що це може не сподобатися Бузиновій пані, а тому прибув у яр ще на світанку. Прокрався тихенько до студні, кинув хутенько троянду і сів чекати свою суджену.

Але Бузинова пані все це відала й бачила з-за свого невидимого віконечка в бузинових хащах.

– Ну, зачекай, свинтусе, покажу я тобі, як мене не поважати, – сказала вона сама до себе.

І тої ж миті вистрибнула зі студні на цямрину велика зелена ропуха. Шляхтич аж скрикнув з переляку:

– Цур і пек тобі, маро!

– Яка я тобі мара? – обурилась ропуха. – Я твоя наречена. Де моя карета? Невже ти заставиш мене чалапати пішки?

– А бодай тебе! – вилаявся шляхтич і подався геть з яру.

Але ропуха й не думала від нього відставати, вона стрибала за ним услід і кричала:

– Бре-ке-ке-ке! Не втікай! Я твоя наречена!

А Бузинова пані аж заливалась сміхом.

Навіть тоді, коли вибравшись із яру, шляхтич сів на коня і помчав щодуху додому, жаба продовжувала його переслідувати й горланити:

– Бре-ке-ке-ке! Я твоя кохана! Почекай! Не так скоро!

На змиленому жеребцеві влетів шляхтич на своє обійстя з розпачливим криком:

– Зачиняйте браму!

Слуги браму зачинили, але що з того – ропуха завиграшки перестрибнула через частокіл і опинилася на подвір'ї.

– Бийте її! – закричав шляхтич і, вскочивши в хату, зачинився на сім замків.

Слуги спробували відігнати жабу, але це їм не вдалося. Надто вона прудкою виявилась.

Так бідолаха ніколи і не позбувся тієї ропухи, всюди вона переслідувала його, вигукуючи:

– Я твоя наречена! Де моя шлюбна сукня? Де мої червоні чобітки? Де мій білий вельон?

Не міг він уже ніде й на люди з'явитися, бо на сміх усі брали та тільки знай кепкували з його жіночки.

За недовгий час шляхтич уже вкрай замучився та й з того переживання почав хиріти, поки не вмер. Та й тоді його жаба не покинула, бо скочила на груди і не дала себе нікому зігнати. Так їх обох і поховали. І то не на цвинтарі, а при дорозі, бо не хотів жоден священник над жабою відправу служити.

З тих ото пір Бузинова пані образилася дуже на людей і сховала студню під землею, а сама почала шкодити й збиткуватися над усіма, хто лише до яру її забредав.