ДОКТОР ЛУЦИКІван Луцик бавив Львів
60-70-х років 19 століття. Невисокий, кремезний, з густою бородою,
з'являвся на вулицях в незвичайному вбранні. Кажуть, що він був сином
православного священника з Поділля і вчився в медико-хірургічній школі,
але не скінчив її. І, не ставши лікарем, став знахарем. Задля цієї
шляхетної мети змінив свою зовнішність. До вбрання попричіплював якісь
містичні посріблені зірки та кружальця. За плечима у хутряному
нарукавнику носив гримучу змію. На груди звисав нашийник з призматичних
шкелок від церковної жирандолі.
Деколи носив засвічений у білий день ліхтар, а коли питали його, навіщо це йому, відповідав по-діогенівськи:
– Шукаю людину!
Одного разу його визнали за божевільного і відправили до шпиталю вар'ятів у монастирі Піярів.
–І що ви си гадаєте? – оповідав пізніше Луцик. – Аби не
звар'ювати, я мусив вдавати зі себе вар'ята. Зробив-єм в палаті вівтарик
і зачав відправляти службу для вар'ятів. Такі, як я, нігди не
пропадуть.
Його випустили на волю, але лікарську практику
заборонили. А Луцик мав справжню славу лікаря серед бідного люду. Грошей
на ліки вони не мали, а тому охоче йшли до знахаря, котрий давав їм
якісь таємничі пігулки власного виробу. Пігулки ті помагали від 1000 і
одної хвороби. Особливо подобалось пацієнтам те, що їх слід було
запивати келишком горілки.
Хто б від такого лікування відмовився?
І темний люд ніколи Луцика не покидав. Хоча, бувало, що
приходили до нього й інтелігентніші пацієнтки, коли вже медицина не
помагала. З вуст в уста передавали вістки про чудесні одужання.
Згодом Луцик навіть одружився. А сталось це так.
Покликала його до себе важко хвора вдова, у якої була донька. Луцик
збадав удову і сказав, що надії нема.
– Те саме вповіли дохтори, – зітхнула вдова. – Ви в мене остання надія.
– Добре, я візьмуся вас вилікувати, а в нагороду дасте мені свою доньку за жінку.
Хвора погодилася, бо платня була невисока. Дівка в літах та й калічка, тож про заміжжя навіть не марила.
І от Луцик таки вилікував удову і оженився. Подивитися
на шлюб, який відбувався в церкві, святого Миколая, зібрався тлум
цікавих. То була сенсація дня. Коли священик спитав, чи має добру і
непримушену волю взяти за жінку цю панну, молодий відрік:
– Якби-м не мав, то би-м не брав!
У церкві вибухнув гомеричний регіт.
Оженившись, Луцик раптом взявся за господарку, але
лікарської практики не занехаяв і частував пацієнтів чудодійними
пігулками до глибокої старості.
ЧИРЯКЯкось до Луцика прийшов хворий і поскаржився:
– Мені вискочив чиряк на дуже нефайному місці. Луцик уважно подивився на його обличчя і сказав:
– Але я тут ніц не виджу!
ЩОБИ КИНУЛО В ПІТПрийшла до Луцика жидівка і каже:
– Мого Лейбуся вже три дні колотит, морозит і шпігає. Може, дасте які ліки?
– Слухай, Ривко. Я добре знаю твого чоловіка. Піди протринькай його гроші, то Лейбу відразу кине в піт і він виздоровіє.
БЕЗСОННЯОдна жінка жалілася Луцикові:
– Як лягаю спати, сон мене не бере. Кручусі, верчусі, аж голова ми болить. І так до самого раня.
– І давно це у вас?
– Йой, давно, пане Луцик, дуже давно.
– І ви такво ся мучите і терпите?
– А шо маю робити? Мучусі і терплю.
– Ну, то потерпіть ше трохи.
– А ви знайдете якийсь лік?
– Не, на то ліків нема. Але думаю, жи Господь врешті ся змилосердить над вами, пошле вам легку смерть, і ви заснете спокійно.
ПАН ЛУЦИК ТОГО НЕ ЛІКУЄ– Пане Луцику, живіт болит – не годен терпіти. Дайте шось, бо дуба вріжу.
– А шо ви нині їли?
– Капусту з горохом.
– А-а, то вам не до мене. Йдіть до ветеринара.
ЩИРА ПРАВДАДо пана Луцика приходили часто з хворобами, перед якими лікарі відступали.
– Йой, пане дохторе, поможіт моїй доньці, оже третий рік жиє з чоловіком і не має дітий.
– А може то у вас спадкове? Мусите мені вповісти щиру правду, як на сповіди.
– Питайте, всьо вповім.
– Скажіть. Але правду. Чи ваша мама діти мала?
ОБІД НЕ ПОМІГПані Куницька привела дохтора Луцика до свого хворого чоловіка. Луцик оглянув його і сказав:
– Що у вас нині на обід?
– Зупа з локшиною і пироги з картофлею.
– Зі шкварками і сметаною?
– Аякже!
– Несіть сюди того і того.
– Але, пане дохтур, він вже дві неділи ніц не їст!
– То нічого.
Коли пані Куницька поставила обід на стіл, пан Лучик сказав:
– Прошу лишити мене з хворим самих.
І преспокійно сів собі до столу та вмолотив і зупу, і
вареники. Чемно подякував господареві, котрий лежав із вибалушеними
очима, і подався додому. Другого дня пані Куницька прибігла до Луцика з
криком:
– Пане дохтур! Як того називається! Ви попросили в мене
зупу і пироги. Я вам принесла. Думала, жи ви нагодуєте мого чоловіка. А
ви то всьо згелемзали та й пішли. А він нині рано вмер!
– Пані Куницька, що ви кричите? Що ви ся сварите? Що ви
ся нервуєте? Ваш чоловік вмер би і так, і так. А якби я того дня не
пообідав, то і собі пішов би до херувимів на перше причастя. Але чи вам
від того було би легше?
СПІВЧУТТЯПровідавши хворого, пан Луцик сказав його родині:
– Дуже співчуваю вашій біді, земля йому пухом.
– Господи! Пане доктор! Та він ше не вмер!
– То нічого. Але я вже в літах. І коли він вмре, то не буду мав нагоди вам поспівчувати, бо сам вже буду на тамтім світі.
ПОРАДИ МУДРЕЦЯЛуцик був людиною великодушною і на поради ніколи не скупився. Якось прийшов до нього господар, в якого здихали кури.
– А чим ви їх годуєте?
– Пшоном.
– Гм… А спробуйте пшеницею. За кілька днів той знову прийшов.
– Пане! Кури не перестали здихати!
– А якою водою напуваєте?
– З криниці.
– Гм… А спробуйте з джерела.
За тиждень чоловік мало не плакав.
– Йой, пане! Тепер мені здохло сорок курей! Ваші ради не допомогли ані раз. Що мені робити?
– Гм… Видите, добродію… В мене ще є чимало мудрих рад, але чи маєте ви кури?
ЧУТТЯ СМАКУ І ПРАВДИДеякі лікарі
мали на Луцика зуб. Відбивав їм пацієнтів. От вони порадилися і
вирішили, що піде один з них і скаже, що захворів, але на якусь таку
рідкісну хворобу, щоб від неї ліків не було. Тоді їм вдасться Луцика
висміяти.
Так вони й зробили. Прийшли до нього цілою громадою, а там на подвір'ї вже ціла купа хворих.
– Пане Луцик, – кажуть вони, – один наш колега тяжко захворів. Зібралисьмо консиліюм, але не знайшли ради. Може ви поможете?
– А що з ним є?
Тут той «хворий» виступив наперед і вповідає:
– Вже пару днів не чую в писку смаку. Не можу відрізнити
хліба від бульби, огірка від яблука. А біда ще в тім, що правди не
розпізнаю.
Луцик задумався, а по хвилі мовив:
– Зачекайте. Буде вам лік.
Тихенько зайшов за хату, де в нього кози паслися,
назбирав козячого посліду, загорнув його в листок капусти і вернувся до
пацієнта.
– Ну, прошу пана, маєте ліки. По три кульки три рази вдень, добре пожуєте і зап'єте кисляком.
– Можна вже? – спитав той.
– Чому ні?
"Хворий" розгорнув капустину, підморгнув своїм колегам
і, підсміховуючись, поклав на язик три кульки. Коли його зуби розжували
"ліки", врешті до нього дійшло, що це послід.
– Тьфу! Та то якесь свинство! Ви мене кізяками лікуєте?!
– Ну, бачите, які це добрі ліки! – вигукнув Луцик. – Відразу і смак у писку з'явився і правду розпізнали.
ЛІКАРСЬКА ПРАКТИКАНеподалік від Луцика мешкав швець, що мав сина, страшного лінюха.
Шевської роботи вчитися не хотів, а вбив собі до голови,
що стане так само паном дохтором. Щоправда вмів на разі ледве
підписатися.
Швець прийшов до Луцика та й почав просити, аби той взяв
його сина на науку. Луцик терпляче пояснював, що лікарем так раздва
стати не можна і що на це треба багато зусиль, а сина маєте лінюха.
Нічого не помагало. Швець щодня приходив і просив.
Врешті Луцик втратив терпець і згодився. Перші кілька
днів хлопчина носив за лікарем його причандали і помагав то те, то се.
Аж ось прийшли вони до хворого, який лежав на ліжку і стогнав. То був
місцевий поштар і скаржився він на болі в животі.
Луцик спитав його, що він їв, похитав головою, а далі каже:
– Я б хотів побачити, що з вас вийшло.
– Прошу, тутка під ліжком, – сказала пані поштарева і витягла з-під ліжка горщик повний лайна.
Луцик з поважною міною взяв від неї горщика, уважно
оглянув його, принюхався і підсунув під ніс учневі. Але той сахнувся,
крутячи носом.
Луцик взяв шмат лайна на палець, покрутив перед очима і
поклав до рота. Хлопець вирячив очі від жаху. А лікар спокійно
пережовував лайно і щось мугикав під ніс, розмірковуючи, який діагноз
поставити.
– Щось не доберу, – врешті сказав до учня. – Ану ти ще
спробуй. Почувши це, хлопець затулив руками вуста і вилетів стрілою з
хати. Не довелося йому почути голосного сміху Луцика і поштаря з його
жінкою, котрі наперед всю ту сцену запланували, бо в горщику були
смажені баклажани.
Ясна річ, що від тої пори, шевців син і думати перестав
про дохтурування і взявся таки за шевство. І, кажуть, не злим шевцем
став.
Источник: http://bar.lib.rus.ec/b/119120/read |