З галасом і гуркотом увірвався до короля боярин Корнило.
За руку він тримав якогось переляканого юнака і репетував не своїм
голосом.
– Що сталося? – здивувався король. – Чи ти не знаєш, як себе слід поводити в королівських палатах?
Боярин штурхонув юнака на підлогу так, що той упав на коліна.
– Нехай він признається, що зганьбив її і я вб'ю його! Нехай тут перед всіма признається!
– Зачекай. Кого він зганьбив?
– Мою доньку!
– Маєш на те докази?
– Які ще докази? Нині вранці я спіймав їх на гарячому! Ніжилися в постелі!
– Ну, тоді я не розумію твого гніву. Чому б тобі їх не вженити? А я й сватом буду.
– Нізащо! Ніколи! Тільки меч нас розсудить! – пінився боярин. – Він учинив наругу!
– Меч? – перепитав король. – Добре. Ось тобі меч. Він подав бояринові меча, а сам узяв у руки піхви.
– Вклади мені свого меча у піхви.
Та тільки хотів боярин це вчинити, як король – раз – і повернув піхви другим боком.
– Королю! – вигукнув боярин. – Як же я вкладу меча? Ти не даєш мені!
– Ось так би й донька твоя могла зробити. Якби не
хотіла, тоді б і не дала. А як дала, то не кричи про наругу. Можеш тепер
хіба обох їх убити, бо юнак цей завинив не більше за неї.
По тих словах король підвів хлопця з колін і сказав, аби
той пішов до своїх батьків і сповістив їм про весілля та що король сам
за вгощення подбає.
Юнак чкурнув щодуху, ледве гамуючи радість, а боярин
посопів-посопів, та врешті визнав, що король справедливо усе розсудив, і
поплентався додому, щоб доньку і дружину потішити.
Источник: http://bar.lib.rus.ec/b/119120/read |