На місці стану Собка, що знаходився на Вульці, стояла
колись церква. На великі свята зі ставу чулося глухе бомкання дзвонів, а
вночі лунав церковний спів.
Одного разу на тому ставку дівчина прала сорочки і коса
її опала у воду. Дівчина смикнула головою і раптом відчула, що косу щось
тримає.
– Хто там учепився? – скрикнула вона.
– Це ми – дзвони. Вибери когось із пас, – пролунало з глибини.
– Як я маю вибирати?
– Нас троє: пан Золотий, пан Срібний і їхній слуга Мідний.
– Я сама служниця, то й слугу виберу.
Вода заклекотіла, і на поверхню піднявся великий мідний дзвін.
– Неси мене до церкви, – попросив він.
– Але ж як я тебе понесу такого великого?
– Не бійся, неси.
Дівчина обхопила дзвона руками і відчула, що він легкий,
мов паперовий. До церкви було недалеко, і щойно вона донесла дзвона до
дзвіниці, як він сам піднявся й почепився поруч інших.
– Шкода, що ти золотого дзвона не вибрала, – зітхнув священик. – Але й мідний добрий, бо дуже вже гарний голос має.
Та недовго той дзвін дзвонив. Минуло кілька років,
дівчина захворіла й померла. У той день, коли вона помирала, дзвін тихо
гудів, а коли душа її покинула тіло, дзвін сам розгойдався і почав гучно
бамкати, аж поки з великого жалю не тріснув і не замовк.
Источник: http://bar.lib.rus.ec/b/119120/read |