Колись село Голоско не було з багатих. Сама природа
подбала, щоб людям жилося без меду – густі ліси і кам’янисті пагорби не
дозволяли розкинутися колосистим нивам, а тому одразу за селом жовтіли
великі клаптики поля, які визволили з каміння. Таких клаптиків було
багато, а до найвіддаленіших треба було йти навіть годину.
Один такий наділ мала і бідна вдова, що жила під лісом з
малою дочкою. Жінка важко працювала в наймах, а дівчинка поралася в
городі та доглядала курей, качок. Надійшла пора, коли треба вже збіжжя
збирати. На щастя вродило так буйно, як ніколи. Усе село тішилося з
того. Тільки бідній вдові було не до втіхи, бо зненацька розхворілася і
мусіла злягти.
– Що ж воно буде з нашим збіжжям? – журилася вдова,
дивлячись, як усі в селі радісно збирають врожай і возять до дворів
пишні снопи.
– Не бідкайтесь, мамо, – озвалася раптом мала. – Я й сама впораюся.
– Та куди ж тобі такій малій? Ти й серпа ніколи не тримала в руках.
– А от і тримала. Я ж серпом кропиву жала для курей!
– Ет, зрівняла… Скільки там тої кропиви. Ох-ох-ох…Може,
хтось із сусідів змилосердиться, то поможе. Але мусять наперед на свому
полі закінчити, а потім ще й змолотити, бо погода непевна. Нині парить, а
завтра, дивися, і злива хлюпне. Тим часом зерно й висипеться…
– А от я спробую, яка з мене жниця – сказала дівчинка і, взявши серпа та збанок молока з хлібом, подалася в поле.
Зерно вже починало осипатися. Ще день-два і пізно буде жати.
– Не піду звідси, доки всього не вижну, – пообіцяла собі дівчинка і взялася до роботи.
Але малі ручки не звикли до тяжкої праці, а худенька
спинка скоро заболіла. Дівчинка час від часу випростовувалася, щоб
перепочити. Ось уже й сонце закотилося і почало сутеніти. Уже ані душі в
полі не видно. Одна дівчинка – жне, а до кінця ще дуже далеко. Руки
втомилися так, що вона й не чує їх, мов задеревіли, а ноги не слухають,
підкошуються під нею, і не раз поколола голі колінця об гостру стерню.
– Ніхто мені не поможе, – заплакала вона. – Хіба темная нічка.
А тут саме повз неї проходила Серпнева Ніч – висока темноволоса пані в розкішній синій, мов нічне небо, сукні.
– О, то ти і вночі працюєш? – здивувалася вона. – Багато
чого я бачила на цім світі. Бачила, як уночі гуляють чи крадуть, але
щоб ниву жали – такого я не бачила. Та ще хто жне – отаке мацьопство?
– А що ж я мала робити, коли матуся захворіла, а колос вже осипається?
– Ну-ну, не журися. Як я вже коло тебе, то поможу.
З тими словами Серпнева Ніч взяла серпа і жваво
пустилася до праці, що не встигло ще й на світ благословитися, а вже
хліб весь лежав у снопах та скиртах.
– Ну, от і все, – сказала Серпнева Ніч. – А мені пора. Зараз сонце зійде.
– Ой, пані, як я вам дякую! Візьміть хоч на пам'ять оці
колоски. Серпнева Ніч узяла жмут буйного колосся, підкинула його вгору і
обсипала ними свою сукню. І коли вона відходила, дівчинка побачила, як
колоски замиготіли золотими лелітками.
З тієї саме пори Серпнева Ніч над Галичиною виблискує незвичайно яскравим сяйвом зір.
Источник: http://bar.lib.rus.ec/b/119120/read |