1624 року татари напали на Галичину і взяли великий
ясир. Коли вже вони рушили додому, за ними в погоню кинувся коронний
гетьман Станіслав з Кінецьполя.
З полоненими тікати важко і ординці, відібравши здоровіших, решту жорстоко вимордували, зоставивши живими тільки дітей.
Сталося це на березі Дністра під Мартиновим. Татари
втекли, а діти розбрелися по кущах та по плавнях, у пошуках їжі. Зовсім
маленькі плакали коло своїх повбиваних батьків.
Страшну картину побачив гетьман. Вояки й козаки почали
шукати й збирати дітей докупи. На селах взяли вози і на кількох десятках
возів відправили дітей до Львова.
Той наїзд ясних голівок сполошив усю Ратушу: що з ними робити і як їх годувати?
Довго мудрували радники, аж урешті вирішили виставити дітей на Ринку і роздати бажаючим у сім'ї.
Людей збіглося видимо-невидимо. Ніхто не думав, що
бажаючих взяти до себе сиріт виявиться аж стільки. Радникам ледве
вдавалося керувати тією стихією. Писарі, втираючи піт, нотували, кому
яка дитина попала, аби потім можна було наглядати, чи добре їй ведеться.
Такими були львів'яни, коли горе стукало в їхні брами.
Источник: http://bar.lib.rus.ec/b/119120/read |