Цю історію можна було б назвати „Львівські Ромео і Джульєтта”.
У 1594 році з далекого Кріту привіз вино італієць
Мікеліні. Частину товару замовив для себе український купець. І от у
нього вдома побачив італієць юну Пелагію, доньку купця. І з першого
погляду закохався. Відтоді уже частенько шукав якогось приводу, аби
завітати до них, аж поки й Пелагія не відповіла взаємністю.
Італієць втратив будь-яке бажання вертатись додому.
Молоді люди шептали одне одному чутливі слова, а батьки прихильно
спостерігали за цим, бо італієць припав їм до вподоби. Проте страшне
лихо вже підкрадалося до Львова: чума.
Вона вже не раз збирала своє чорне жниво по всій Європі, та от нарешті і сюди завітала І щодня косила десятки людей.
Даремні були молитви, даремні цілодобові служіння по церквах.
Мор не обминув і купцевої садиби. Пелагія захворіла. За
суворим приписом усіх зачумлених виносили за межі міста і залишали в
саду, де за ними доглядали монахи.
Та Мікеліні не покинув своєї коханої і не відходив від неї, як умів потішав і вселяв надію на одужання.
Але дівчина була приречена. Мікеліні поховав її на
православному цвинтарі церкви Благовіщення. А за дев'ять днів і сам
зліг. Видно далося взнаки спілкування з хворою.
Помираючи, прохав Мікеліні поховати його в костелі святого Станіслава, а на їхніх могилах вимурувати одинакові нагробки.
Так воно і сталося. На обох могилах поставлено нагробки,
на яких вибито по парі сердечок, пов'язаних галузкою лавру. А внизу
вірш львівського поста Шимона Шимоновича:
Що любов сполучить,
І смерть не розлучить.
Источник: http://bar.lib.rus.ec/b/119120/read |